Між міфом і пам’яттю: Галичина 1930-х очима художника, якого не було
Аріє Нойман
16 травня Музей історії міста Коломиї представить нову виставку – загадкову історію «Лазара Вайссмана», ніби єврейського художника, який у сотнях акварелей зобразив повсякденне життя Галичини 1930-х років.
Роботи Вайссмана знаходили у Канаді, у Польщі та по всій Україні. Вони водночас захоплюють і викликають сумніви. Його особистість майже два десятиліття бентежить колекціонерів, художників і поціновувачів мистецтва. Тепер ця виставка — разом з історією нижче — проливає світло на таємницю загадкового митця.
[Анонси та контакти з організаторами виставки — в Instagram]
До того, як минулого року придбав на аукціоні п’ять акварелей Лазара Вайссмана, я ніколи не цікавився мистецтвом — тим паче не купував. Здавалося, це надто ризиковано: раптом сьогодні подобається, а завтра — ні? Але пожовтілий від часу папір, вицвілі фарби, манірний підпис, живі портрети євреїв — ці зображення мене зачепили. Особливо напис у кутку: «Коломия». Місто моїх предків в Україні. Уже хоча б заради цього вони були варті покупки.
Після моєї перемоги на торгах продавці, відчуваючи мою зацікавленість[1] , запропонували ще півсотні акварелей. Але я почав вагатися. Дивлячись на решту колекції, не міг позбутися питання: що я насправді купую? Що це за зображення?
Бо Вайссман викликає різні почуття. Спершу – світлу радість. Його Галичина 1930-х ніби виринає з минулого: колоритні євреї, українці, поляки, змальовані з теплотою та легкою насмішкою. Його картини – це смак ностальгії з гірчинкою.
Та не менш природньою є й інша реакція — відраза. Поруч із добродушними вчителями, учнями, старими євреями, що читають пресу (ідишем, польською, і івритом!), ресторанами й кав’ярнями — є й інші образи. Наприклад, є євреї, що захмелілі, п’яні, принижені, лежать просто неба. Можна спробувати виправдати автора важкими часами Польщі 1930-х. Але «єврейська проблема» з алкоголем — це не було про вживання.
Та навіть якщо не зважати на зображення з алкоголем, впадає в око [2] інше: старі євреї, які пестять спини неєврейських жінок. Підступні євреї, які нишком визирають з-за рогу. І звісно, ті, що мають «надто багато» грошей. Кліше — застарілі, і досі болючі.
Але це мене не зупиняло. Я потребував цих акварелей. Єдине, що могло мене стримати — я не мав жодного уявлення, хто такий цей Вайссман. Я шукав і шукав, і не знайшов жодного підтвердження, що він колись існував. Ні згадок у Яд Вашем, ні у Вікіпедії, ні в польських метричних записах. Якщо він і був — то майже не залишив сліду.
Крихти інформації про нього твердили: Вайссман був єврейським художником із Коломиї, працював у 1920–1940-х роках, загинув у таборах смерті: або в Янівському на околицях Львова, або в Аушвіці у 1942 році. Тоді й була датована його остання робота.
Одна з публікацій, що з’явилася під час суперечки 2019 року щодо права власності на зображення між українським олігархом Ігорем Коломойським і єврейським центром у Москві, лише додала інтриги. У ній стверджувалося, що ці роботи збереглися завдяки тому, що “...перебували у Федеративній Республіці Німеччина [Західна Німеччина] до 1974 року... були врятовані польським солдатом Леопольдом «Полдеком» Пфеффербергом і згодом подаровані чи продані Оскару Шиндлеру — останньому відомому власнику цих зображень”.
А ось це джерело [увага, домен .ru] продовжувало історію, натякаючи з іронією, що президент України Зеленський нібито готовий підтримати зусилля Коломойського з «репатріації» колекції в обмін на політичну підтримку.
Гарні історії, аж занадто. Згадка про Шиндлера мене насторожила. І саме коли я майже переконав себе не зважати на внутрішні тривожні дзвіночки, сторінка у Facebook "Гебреї давньої Коломиї й околиць" підтвердила мої сумніви – за лічені години до моєї запланованої покупки:
«... це роботи коломийського художника 1990-х–2000-х років... [Володимира Михальчука], свого роду колекціонером. Він ходив по старих коломийцях, раз на горищі знайшов багато старого паперу, ще з 1930-х, на якому малював картинки з життя досовітської Коломиї, особливо на єврейську тематику. І підписував латиницею Kołomyja, зазначав вигаданий рік і клав підпис. Така собі цікава компіляція, вигадка, яка заплутала багатьох. Помер через хворобу серця».
Заплутала багатьох, і мене зокрема. "Вайссмани" Михальчука продавалися в мережі за сотні доларів. Їх приймали за оригінали 1930-х на аукціонах, розпродажах спадщини. Відомі художники [увага: .ru домен] також не могли відрізнити їх від міжвоєнної графіки. Чув, як музейні куратори називали ці акварелі «колекцією Вайссмана».
Я ще не остаточно відмовився від думки, що Вайссман — не вигадка. Навпаки, десь у глибині душі сподівався, що це не так. Тому натиснув на адміністраторів сторінки “Jews of old Kolomyia”:
— Шановний п. Нойман! Я не можу бути експертом і не маю на це часу….Отож, аби Ви розібралися в цій детективній історії, то їдьте до Коломиї і там про все дізнається. Бувайте! Бажаю успіху!
Але я вже був у Коломиї лише кілька місяців тому, намагаючись пройти слідами власного коріння. Але старі зруйновані цвинтарі, залишки синагог — навіть відреставровані до блиску — можуть розповісти лише частину історії. Я не був певен, чи готовий знову вирушити на пошуки минулого. Коломия невелика, але мої пошуки у Facebook і телефонні дзвінки не давали особливих надій.
Даремно.
— Михальчук? Знайти його? Та його тут знав кожен пес, — сказав Володимир Гавриленко, власник сувенірної крамниці в центрі міста. Крамниця Гавриленка стала моєю першою зупинкою в арт-турі Коломиєю, організованому художником Мирославом Ясінським (котрий, до речі, сам чудовий митець — знайдете його роботи на Facebook).
— Володя приходив сюди зі своїми малюнками. Що подобалось – залишав. Щось лишав собі, щось продавав, майже задарма. [3] Думаю, це було більше для розваги, ніж для грошей, — розповів Гавриленко. Він оцінив творчий доробок Михальчука у понад тисячу робіт різної якості, тепер розсіяних по світу – від Канади до Польщі. На якийсь час "вайссмани" Михальчука заполонили антикварні крамниці Львова.
У Коломиї я провів тиждень, розпитуючи всіх, хто знав Михальчука. Дізнався багато про нього як про різносторонню людину: графіка, театрала, аматора-історика, популярного екскурсовода Галичиною.
Але про його мистецтво та «вайссманів» було мало відомо. Близькі не цікавилися цим. Звідки взялися образи, що їх надихнуло — ніхто не знав. Людям подобалися малюнки, і цього було досить. Дехто припускав, що він копіював оригінали.
Я поїхав з Коломиї розгубленим. Таємницю було розкрито лише частково. Існування Вайссмана здавалося все менш імовірним. Думка про те, що український художник створював ці роботи і продавав їх за копійки, не давала спокою.
Я не поспішав розповідати цю історію. Аж поки через місяць не зустрівся з його вдовою, пані Оксаною, біля Лодзя, щоб дізнатися більше. Жвава жінка, радо згадувала чоловіка на свій день народження:
— Це Володя тебе сьогодні до мене послав. Такий подарунок — говорити про нього з небайдужою людиною!
Вона частково заповнила прогалини в його біографії. Розповіла, що Володимир був творчим з дитинства: навчився читати у п’ять років, малював афіші для кінотеатру, робив ескізи для друзів, навіть пробував іконопис. Захоплено читав і працював у місцевому музеї, де вивчав образи довоєнної Коломиї.
Його любов до міських сцен, особливо єврейських, почалася на початку 2000-х у Лодзі, де він працював в оптичній крамниці. Саме там він натрапив на старі журнали з довоєнними зображеннями євреїв — «оригінальними вайссманами».
Надихнувшись стилем, він почав створювати власні “вайсманни”. Роботодавець просив його малювати ще, як подарунки друзям. Якось увечері, згадує Оксана, Володя повернувся додому з шефом, який сказав:
— Він так гарно малює. Може, йому не сидіти в цій крамниці? Нехай малює вдома.
Подружжя Михальчуків повернулося до Коломиї. Володимир облаштував студію і почав працювати.
— Один малюнок — за годину, іноді дві. Потік людей ішов і йшов, замовляли різні сцени з довоєнної Коломиї. І він брав за це копійки. Я цього ніколи не розуміла. Але й ніколи не питала — не моя то справа, — сказала Оксана.
Але чому, запитав я, така стійка зацікавленість саме єврейською темою? Я поділився версією, яку чув від інших містян: Михальчук, усиновлений у дитинстві, ймовірно, сам мав єврейське коріння, тому його глибока увага до єврейського життя могла бути особистою.
Циркулювало кілька версій на цю тему. Одна з них — що через рідкісність міжнаціональних шлюбів у ті часи його мати, аби уникнути пліток, залишила дитину в сиротинці. Інша — менш делікатна: «Ну, то, певно, якийсь жид заблудший її й зробив». Подібні «пояснення», до речі, відлунюють і в самому мистецтві Михальчука. Декотрі навіть вважали його ходу доказом: «Він і ходив, як єврей».
Оксана з усмішкою відмахувалась від усіх цих балачок. — Моя мама також казала таке про нього — «та він точно жид», — пригадала вона. — Що я вам скажу. Люди люблять побалакати. Але ні, він не був євреєм. Хоча дуже страждав від того, що не знав, хто його мати. Він дивився ту передачу «Жди меня» просто фанатично-релігійно, сподіваючись, що хтось відгукнеться й знайде його. Я йому казала: «Михальчук! Вимкни цю маячню!» Але я не думаю, що він малював євреїв, бо уявляв себе євреєм. Це було захоплення, яким він жив і яким дихав. Він розумів, наскільки євреї були важливою частиною Коломиї, Галичини… але також, розумієте, це продавалося.
Я чув це «це продавалося» вже не раз. Часто так казали, як спосіб знецінити роботи Михальчука: «Такого єврейського кічу в Східній Європі вже десятки років повно. Гроші на цьому добрі». Якось мене навіть вигнали з крамниці колекціонера у Львові тільки за питання, чи бачив він малюнки Михальчука: — Не намагайся тут цим торгувати, — сказали мені. — Надивився я на це. Фальшивки — от що це таке.
Але знецінення робіт Михальчука як кічу або фейку, як на мене, — це хибна оцінка. Кіч — це молодь, що розважає туристів клезмером під псевдокошерну кухню на відкритих терасах. Кіч — це семітичні парки розваг. Не називатиму імен, Казімєж.
Так, у роботах Михальчука є елементи кічу. Але є і глибина — це осмислене відтворення міжвоєнної галицької єврейської дійсності від щирого, хоч і грайливого художника. Це люди й місця, що справді існували; бойкоти; особлива економічна роль євреїв, зокрема в торгівлі алкоголем; жвава преса і розгалужена мережа шкіл; те, як євреїв сприймало польське суспільство 1930-х. Для мене роботи Михальчука розповідають про їдишську цивілізацію в Польщі й Україні значно більше, ніж Казімєж. Тож — нехай продається.
На жаль, Володимир Михальчук не може сам розказати про свої роботи — художник помер у 2016 році.
Він не залишив жодного запису, який розставив би всі крапки над «і». Я шукав оригінали в Лодзі, у польського продавця окулярів, бодай якісь сліди Вайссмана, але марно. Можливо, ми так ніколи й не дізнаємося, чи Вайссман узагалі існував.
Але одне ми знаємо напевно: Михальчук залишив по собі вражаючу колекцію, у якій переосмислив міжвоєнну Галичину та Коломию. І, за словами його дружини Оксани, він був би щасливий дізнатися, що його роботи нарешті привертають увагу. Незадовго до смерті, розповідає вона, він постійно згадував одну книжку — видання, приурочене до 775-річчя першої писемної згадки про Коломию, де його малюнки мали вперше з’явитися офіційно.
— Він просто не замовкав про ту книжку, — казала Оксана. — Я йому: «Михальчук, та може тобі є про що ще думати?» Але та книжка його переслідувала. Бо, казав, люди тоді нарешті оцінять його роботу — і не лише в копійках. До публікації книги він не дожив — помер менш ніж за тиждень до її виходу.
Я сподіваюся, що виставка його робіт приверне увагу людей. Не лише тому, що це цікаві й візуально привабливі зображення, а тому, що вони говорять. Говорять про історію, Україну, євреїв, нашу спільну спадщину, про антисемітизм — і про те, що сучасна Україна є толерантною, багатонаціональною, багатокультурною державою. Це особливо важливо зараз, коли Росія невтомно намагається переконати світ, ніби Україна — фашистська країна.
Це не означає, що в сучасних українсько-єврейських стосунках усе просто й однозначно. Як і не всі роботи Михальчука — це сльозливі елегії мешканцям зниклого світу. Деякі зображення євреїв у нього справді неприємні. Але, можливо, він малював не євреїв 1930-х, а самі 1930-ті — такими, як ті роки бачили євреїв? Можливо, гостро. Можливо, неприємно. Але, я думаю, не з ненависті.
Пам’ятаю, як кілька місяців тому обговорював виставку з одним коломиянином. Мені сказали: — Ми, може, й кажемо, що любимо євреїв. І це правда. Але от ти — єврей, американський єврей, у Коломиї, займаєшся єврейськими справами в Коломиї. Показуєш зображення євреїв, які тут колись жили. Я б радив подумати, який це дає меседж. Люди хочуть побачити й себе — не лише євреїв.
Я погодився: це важливо. І вийшов із розмови з відчуттям, що мав дуже адекватну розмову з дуже адекватною людиною. І водночас — із відчуттям, що знову зіграв роль «хорошого єврея» — того, хто завжди насторожі, завжди чутливий до контексту, до можливих натяків, до того, що скажуть. Це був прояв антисемітизму? Ні. Але це було нагадування, яке не дає спокою — про те, наскільки слизька штука ця історія.
Біографія — це не прямолінійний процес. Як і мистецтво. Кількість суперечливих історій, які я почув про Михальчука, переважає кількість перевірених фактів, які я тепер про нього знаю. Але один факт незаперечний: він був унікальною людиною. І саме ця унікальність ускладнила розуміння його мотивів і джерел натхнення. Це не означає, що він загадка. Він, як і всі ми, просто був непростим.
Такою ж складною є історія, яку він намагався передати. Вона багатошарова. Вона також непроста.[4] Вона яскрава — і вона темна. Але те, що за 125 років після від’їзду моїх предків з Коломиї я можу повернутися, зробити виставку про єврейське життя цього міста — і відчути підтримку й прийняття — багато говорить про сьогоднішню Україну. Про країну, яка вміє слухати, коли говорить минуле. І має відвагу дати цьому голосу прозвучати.
Особлива подяка партнерам проєкту:
Музею історії міста Коломиї Анна Бурбан і фонд Коломия – Наше місто Відділу культури м. Коломиї
#Управління_культури_та_туризму_Коломийської_міської_ради